У всякого своя доля і свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує…
Тарас Шевченко

Кожне село чи місто має свою історію, свою долю. У Любеча вони довгі-предовгі, насичені багатьма доленосними подіями, його ж доля непересічна, буремна. Скільки віків, а можливо, й тисячоліть прошуміло над містом, але Любеч зберіг свою самобутність, своє неповторне навкілля. Його урочища, узвози, доли і пагорби – первозданні, неповторні, такі, як були за часів Святослава і Володимира. Тут, де природні краєвиди на багато годин приковують до себе погляд, відпочиває душа. Тут наша історія просто лежить перед нами, і до неї можна легко доторкнутися.
Не так багато на території нашого краю містечок, які могли б конкурувати своєю історичною спадщиною з древнім Любечем, а якщо бути чесним до кінця, то жодного. Адже саме Любеч згадується в літопису під 882 роком. Чернігів потрапив під перо літописця лише 907 року, тобто на 25 років пізніше. За часів Київської Русі наше місто над Дніпром було одним із значних центрів України.
Розвиток більшості населених пунктів Сіверщини перервали події середини XІІІ ст., і відроджуватись вони почали лише в XVІІ ст. Однак Любеч ніколи не переривав свого існування. В XІІІ – XVІІІ ст. він займав одну з важливих позицій, постійно потрапляючи в центр уваги літописів та інших документів того часу. У XІІІ – XІV ст. існувало самостійне удільне Любецьке князівство. У XV ст. місто стало найпівнічнішим замком Київського воєводства, центром волості. Велике князівство Литовське перетворило любецьку фортецю у надійний осередок на Подніпров’ї і залучало на військову службу населення, яке мешкало в цьому куточку України.
Пізніше Любеч – центр Округу, центр Старостатства, центр найбільшої козацької сотні Чернігівського полку.
Наприкінці XVІІ ст. тут заснував свою резиденцію гетьман І. Мазепа. А після сумнозвісних подій, пов’язаних з цим неоднозначним персонажем нашої історії, містечко потрапило у власність іншого майбутнього гетьмана України - П. Полуботка, а згодом – до графів Милорадовичів.
У XVІІІ – середині XX ст. Любеч залишається значним ремісничим та торговим центром, до 1963 року існував Любецький район.
Свої корективи в розвиток містечка внесла війна 1941 – 1945 р. Під час воєнних дій 1943 року воно було спалене та зруйноване майже повністю. В післявоєнні роки селище відбудували, відновили промисловість та соціальну сферу. Отже, за багатовікову історію Любеч руйнували, палили, спустошували не один раз, але він завжди відроджувався. І любечани впевнені, що відродження настане і цього разу після сьогоднішнього тимчасового занепаду. Бо земля любецька особлива, вона знаходиться під опікою Сил Небесних, тут спочиває благодать Божа.
Ми пишаємося своєю історією, своїми великими пращурами: князем Любом, Малком Любечанином і його дітьми Добринею та Малушею, Великим князем Володимиром Ясне Сонечко, преподобним Антонієм Печерським, Олександром Пересвєтом і Андрієм Осляблею, Мартином Пушкарем. Савою Внучком.
Серед видатних любечан пізнішого періоду і сьогодення найбільш відомі: заслужений діяч науки УРСР, член-кореспондент Академії медичних наук СРСР О. Хохол, доктор фізико-математичних наук Л. Хорошун, доктор педагогічних наук Л. Фрідман, доктор технічних наук, академік, заслужений енергетик В. Багмут, кандидат технічних наук, член-кореспондент Академії будівництва України А.Роговий, член-кореспондент Академії будівництва України О. Булаш, кінорежисер А. Слісаренко, заслужений діяч мистецтв Білорусі О. Слісаренко, капітан першого рангу, кавалер ордена Леніна І.Олійник, заслужений лікар України Л. Пінчук, капітани далекого плавання В.Тимошок, С. Бурба…
Взірцем для молодого покоління є ветеран судноремонтно-будівельного підприємства Б. Македон, заслужений лікар СРСР, колишній керівник санітарно-карантинної служби Азовського морського басейну В.Шевель, генерал-майор збройних сил О. Олаг, генерал-майор внутрішніх справ О. Карелін. Не поривають зв’язків з малою батьківщиною полковники К. Халіманенко, С. Граб та багато-багато інших наших земляків.
Сьогодні древній Любеч продовжує свій шлях в історії, реставруючи пам’ятки минулого, відроджуючи стародавні традиції. Відновлено кам’яницю Полуботка (пам’ятка кінця XVІІ ст.), Ближню печеру Антонія, поновлюється підземна церква Дальньої печери. В селищі створено історико-археологічний музейний комплекс "Древній Любеч", встановлено скульптури пр. Антонія, Добрині, Малуші, пам’ятні знаки на честь першої згадки про Любеч та на місці любецького монастиря, пам’ятник до 900-річчя першого з’їзду князів Київської Русі, виготовлено проектну документацію на відбудову замкових споруд та благоустрій заповідних територій. Проводиться свято Івана Купала, фестиваль "Київська Русь".
Впевнений, що збереження та примноження історичної та культурної спадщини древнього Любеча як історико-культурного, духовного і адміністративного центру і надалі буде справою честі кожного, святим обов’язком перед минулими і прийдешніми поколіннями.
Сьогодні, в переддень 920 річниці першого Любецького з’їзду, його рішення залишаються актуальними. Князі сказали один одному: "Для чого губимо Руську землю, самі між собою влаштовуючи розбрат? А половці землю нашу роздирають на шматки і радіють з того, що ми війни ведемо між собою. Об’єднаємося віднині єдиним серцем і будемо берегти і шанувати землю нашу".
З кожним роком у Любечі збільшується кількість туристів, які відкривають для себе і закохуються в цей чудовий мальовничий куточок Поліського краю, його історію.
"Приємно вражені Любечем і любечанами. Неймовірно! Святині древнього міста надихають берегти рідну землю і Україну в цілому" ( туристична фірма "Колокрай", м. Київ)
Тож бережімо і шануймо свій Дім – древній Любеч, велич, славу і гордість вітчизняної історії!

А. Федорченко, Почесний громадянин смт Любеча, член національної спілки краєзнавців України.
Фото С.Заріцького та М. Ковшуна

На світлинах:

Кам’яниця Полуботка (XVІІ ст.),
Спасо-Преображенський храм (початок XІX ст.), поряд – адміністративна будівля кінця 50-их років минулого століття,
Будинок ( кінець XІX ст.),
Будинок кінця 40-их років XX ст.,
Сучасний будинок,
Підземна церква в печері Преподобного Антонія.